Ексміністр освіти і науки України, Проректор Київського університету ім. Бориса Грінченка Лілія Гриневич – заступник голови партії «Українська Стратегія Гройсмана». Її напрямок – питання освіти і розвиток жіночого лідерства. Про що мова і чому сьогодні вкрай важливо підіймати ці питання на високий політичний рівень – в бліц-інтерв’ю.
Ліліє Михайлівно, ви прийшли в Уряд Володимира Гройсмана як перша жінка-міністр освіти і науки в Україні. Сьогодні ви перша жінка в топ-менеджменті «Української Стратегії». Це такий збіг?
Я маю дуже позитивний досвід роботи з Володимиром Борисовичем в Уряді, досвід командної співпраці. Освіта для нього і для всього складу Кабінету Міністрів завжди була пріоритетом. За нами є позитивний досвід виконаних справ. І зараз мені імпонує той факт, що «Українська Стратегія» намагається знайти той український шлях – у різних сферах – і подивитися вперед!
Коли я бачу, що відбувається з освітою, з реформою «Нова українська школа», спостерігаю за тим, що відбувається в системі вищої і професійно-технічної освіти – напрошується висновок: не можна пасивно за цим спостерігати. Єдиний інструмент, який завжди працює, – політична участь, яка передбачає доступ до прийняття рішень в той чи інший спосіб. Це важливо – працювати в політичній команді.
Отже ваші напрямки роботи – освіта…
І жіноче лідерство. Тут мова не тільки про рівність, а й про той великий потенціал, який мають жінки в Україні. Сьогодні жіноцтво в багатьох сферах, зокрема в освіті, домінують, як виконавці. І є багато досліджень про те, що рівень оплати праці у жінок нижчий, доступ до кар’єрних можливостей вужчий. Питання посилення спроможності жінок об’єктивно треба виносити на новий політичний рівень.
Тут зрозуміло, але повернемося до освітніх реалій. Ви сказали, що не можна просто спостерігати, як гальмують реформи. Що маєте на увазі?
До роботи чинної влади саме в системі освіти є ціла низка питань. Приміром. У нас є рамковий закон «Про освіту». Окрім ідеологічних засад, закон визначає соціальний статус науково-педагогічних працівників. По суті, це ніщо інше, як зобов’язання держави інвестувати не просто в науку та освіту, а в людей, які впроваджують ці процеси.
Щоб забезпечити таку інвестицію слідом за законом Уряд Гройсмана розробив і ухвалив постанову, яка передбачала зміни в системі оплати праці педагогічних працівників. Так ми накреслили чіткий поступальний рух зростання освітянських зарплат. Але наступні за нами Уряди заморозили цю постанову. І ми втратили два роки, протягом яких освітяни мали отримувати більші зарплати.
Чи можна надолужити цей час зараз? Не можна. Система зламана, а стрибкоподібні і хаотичні підвищення доходів – це велике навантаження на видатки бюджету.
Йдемо далі. Реформа «Нова українська школа». Це робота на десятиліття! У цивілізованих країнах, коли йдеться про реформу освіти, уряди – незалежно від партійної приналежності – зобов’язуються продовжувати зміни. А що в нас відбувається? Зрозуміло, що публічно ніхто проти не виступає. Бо буде протест. На щастя, маємо великий прошарок і викладачів, і батьків, які оцінили реформу правильно. Але якщо не можна реформу згорнути, її можна загальмувати! Що, власне, і відбувається. Замало виділити, приміром, гроші. Треба думати про системні речі: обладнання, підвищення кваліфікації вчителів тощо. Нам розповідають, що виділяється не менше, аніж виділяв Уряд Гройсмана. Добре, але ми фінансували початкову школу, а зараз реформа заходить в базову. Потрібні і нові кабінети, і нові засоби навчання, і вчителі-предметники! Хто про це думає? У чинній владі – ніхто!
Доходить до смішного: громадські організації самі склали «Дорожню карту» реформи. Добре, не хочете слухати політиків – послухайте людей. Але і тут «ні».
І це лише верхівка айсберга.
Бюджет – 2022 не вирішує цієї проблеми, яка набуває вже ознак чергової системної кризи?
У нас буде вже третій бюджет, який не враховує динаміки реформи. Ні по зарплатах освітян, ні по організації освітнього процесу.
Та мало того! У зв’язку із нинішнім драматичним збільшенням видатків на енергоресурси, а вони, між іншим, не заплановані в бюджеті 2022 року, ми отримаємо ситуацію, коли бюджети розвитку громад – гроші на оновлення шкіл, мотивацію вчителів – будуть витрачені на оплату енергоносіїв!
Подивіться: дітей вже відправили на дистанційне навчання в «червоних зонах» попри обіцянку продовжувати нормальний навчальний процес в разі щеплення вчителів. А чому відправили? Карантинні обмеження – добре, але ми ж розуміємо: в школах елементарно холодно! Діти вчаться вдома, щоб не сидіти в холодних класах. Економимо на навчанні і знаннях дітей! Хаос, непродуманість і безвідповідальність з боку чинної влади!
Наскільки серйозним «освітнім» ударом може обернутися така економія? Вона ж уже «наклалася» на два роки пандемії…
Цивілізовані країни – більш диджиталізовані, більш модернізовані – вже зараз запускають системи моніторингу знань школярів і програми надолуження пропущених знань. Приміром, у Великобританії виділяють додаткові кошти для оплати роботи викладачів, які розказують дітям пропущені теми. Особливо в точних науках.
У нас ніхто не бажає проводити грунтовний моніторинг рівня знань дітей. Чинна влада цього боїться і сховалася, як страус, за оптимістичними гаслами. Повне нерозуміння головного: заможні батьки винаймуть своїй дитині репетитора. А що робитимуть родини, де можливостей на репетитора немає?
Що робити?
Віддавати голос за професійні команди управлінців, які здатні досягати результату. Країна потребує професіоналів. «Українська Стратегія» – це ж не просто назва і слово. Це план на майбутнє. У цій команді є досвід, тут вміють мислити наперед – не на місяць чи рік, не на п’ять, а на десять. Більше того, ми здатні діяти в умовах турбулентності і появи різних неочікуваних «чорних лебедів».